Горацій

Ода « До Мельпомени»

В. Шекспір

Сонет 55

Г. Р. Державін

« Пам’ятник»

О. С. Пушкін

« Пам’ятник»

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких-
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь; не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потемками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих, —
Будуть знати, що я — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

65 – 8 р. до н. е.

Надгробків царських мармурові плити
Переживе потужний мій рядок,
І образ твій, немов із міді литий,
У вічність перейде. Хоч воєн крок

Зруйнує все - і статуї, і трони,
Каменярами тесаний граніт,
Але твоєї із пісень корони
В тисячоліттях не забуде світ.

Ти смерті й забуття минеш дорогу
І, подолавши путь в людські серця,
Вперед ітимеш із віками в ногу,
Аж поки дійде світ свого кінця.

І в день суда ти житимеш у слові,
В піснях моїх, що сповнені любові.

1592-1599

Я памятник себе воздвиг чудесный, вечный,
Металлов тверже он и выше пирамид;
Ни вихрь его, ни гром не сломит быстротечный,
И времени полет его не сокрушит.
Так! — весь я не умру: но часть меня большая,
От тлена убежав, по смерти станет жить,
И слава возрастет моя, не увядая,
Доколь славянов род вселенна будет чтить.
Слух пройдет обо мне от Белых вод до Черных,
Где Волга, Дон, Нева, с Рифея льет Урал;
Всяк будет помнить то в народах неисчетных,
Как из безвестности я тем известен стал,
Что первый я дерзнул в забавном русском слоге
О добродетелях Фелицы возгласить,
В сердечной простоте беседовать о боге,
И истину царям с улыбкой говорить.
О Муза! возгордись заслугой справедливой,
И презрит кто тебя, сама тех презирай,
Непринужденною рукой, неторопливой,
Чело твое зарей бессмертия венчай.
 

1796

Я памятник себе воздвиг нерукотворный,
К нему не зарастет народная тропа,
Вознесся выше он главою непокорной
Александрийского столпа.
Нет, весь я не умру — душа в заветной лире
Мой прах переживет и тленья убежит —
И славен буду я, доколь в подлунном мире
Жив будет хоть один пиит.
Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,
И назовет меня всяк сущий в ней язык,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий
Тунгуз, и друг степей калмык.
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я свободу
И милость к падшим призывал.
Веленью божию, о муза, будь послушна,
Обиды не страшась, не требуя венца;
Хвалу и клевету приемли равнодушно
И не оспаривай глупца.

1836

Спільне

Відмінне

1. Поети впевнено заявляють про те, що вони створили пам’ятник.

2. У всіх віршах ідеться про невмирущість душі поета.

3. Поети передбачають, що слава їхня переживе їх самих і пошириться на Батьківщині.

4. Написані наприкінці життя, тобто дійсно є підсумком творчості.

5. Головна тема їх - прославляння щирої поезії й твердження високого призначення поета в житті суспільства.

1. У поезіях Горація та Державіна зазначається, що він вищий, ніж царські піраміди, у В. Шекспіра – перейде у вічність, а у О. Пушкіна – вище Олександрійського стовпа.

2. Неминучість слави обмежено: у Горація – до існування Риму; у Шекспіра – в тисячоліттях світ; у Державіна – повага світу до слов’ян; у Пушкіна - наявність у світі хоча б одного поета.

3. Горацій переконаний, що його пам’ятатимуть в Італії, Державін і Пушкін перелічують велику кількість народів, що живуть на безмежних просторах Росії.

4. Звернення до музи в останніх рядках поезій у Горація пов’язане з правом митця на увінчання лавровим вінком. Державін та Пушкін не прагнуть негайного визнання та спокійно благословляють музу на непростий шлях.
5. За жанром – ода, сонет, вірш.

6. У Горація багато слів « високих», старослов’янізмів, античних образів, інші вірші написані зрозумілішою мовою.